Витираючи пил, раптом побачила, що вази, кришталевої вази, подарованої колись подругами на день народження, єдиної цінності в квартирі — немає.

Галина виховувала сина одна. З чоловіком розлучилася, коли Богдану і року не було. І ось синові вже 14 років, їй — за 40, вона працює бухгалтером в невеликому закладі. За останній рік життя перетворилося у щось нестерпне. Якщо до п’ятого класу Богдан навчався добре, то потім з’явилися низькі оцінки, хлопчик скотився. Далі — гірше, вона хотіла тільки одного, щоб Богдан закінчив дев’ятирічку, отримав хоч якусь спеціальність! Її постійні виклики в школу: в розмові класна керівниця, що не церемонячись, вимовляла їй в присутності великої кількості вчителів, які теж не користувалися можливістю розповісти про винність Богдана і його неуспішності. Пригнічена, роздратована, Галина поверталася додому, відчуваючи повне безсилля щось змінити. Її закиди і повчання вислуховував син мовчки і похмуро. Уроки як і раніше не вчив, вдома не допомагав.

Ось і сьогодні прийшла додому, а в кімнаті знову не прибрано. Але ж вранці, йдучи на роботу, строго-настрого наказала: «Прийдеш зі школи, прибери в квартирі!» Поставила чайник на плиту і втомлено, знехотя почала сама до вбирання. Витираючи пил, раптом побачила, що вази, кришталевої вази, подарованої її колись подругами на день народження, єдиною цінності в квартирі — ні. Галина застигла. Забрав? Продав? Думки, одна тривожніше інший, лізли в голову. Так, зовсім недавно вона бачила його з якимись підозрілими хлопчиськами. На питання: «хто це?» син буркнув у відповідь щось невиразне, а на обличчі явно читалося: «Не твоя справа!» «Це вони його змусили» — майнула думка. О Боже! Він сам не міг! Він не такий! А раптом він підсів на щось? Або .. Вона кинулася вниз по сходах. У дворі було вже темно, по вулиці поспішали рідкісні перехожі. Повільно повернулася додому. «Сама винна! Сама! У всьому! Будинки йому давно житті не стало! Навіть буджу вранці окриком!

А вечорами! Весь вечір кричу на нього! Синочку, рідненький, так що за матір тобі дісталася недолуга!» Галина довго плакала. Потім почала ретельно прибирати в квартирі — сидіти просто так не було сил. Протираючи за холодильником, вона натрапила на якусь газету. Потягнула. Почувся дзвін скла, вона витягла загорнуті в газету осколки розбитої кришталевої вази … «Розбив … Розбив!» — раптом зрозуміла вона і знову заплакала. Але це вже були сльози радості. Значить, він розбив вазу і нікуди її не ніс, — заховав. І ось тепер, дурненький, не йде додому, боїться! І раптом вона знову застигла — ні, ніякий він не дурник! Вона уявила собі, як побачила б розбиту вазу, ясно представила і свою реакцію, злість, крик … Галина важко зітхнула і почала готувати вечерю. Накрила на стіл, розстелила серветки, розставила тарілки. Богдан прийшов о дванадцятій годині. Увійшов і мовчки зупинився в дверях. Вона кинулася до нього: «Синку! Та де ж ти так довго пропадав? Я зачекалася зовсім! Втомився?» Вона взяла його холодні руки, погріла в своїх, поцілувала в щоку — і сказала: «Іди, мій руки. Я приготувала тобі твоє улюблене». Нічого не розуміючи, Богдан пішов мити руки.

Потім попрямував на кухню, а Галина сказала: «Я в кімнаті накрила». Він пройшов до кімнати, де було як то особливо чисто, охайно, красиво, обережно сів за стіл. «Їж, синку!» — почув він лагідний голос матері. Він уже забув, коли мама так зверталася до нього. Сів, опустивши голову, ні до чого не торкаючись. — Що ж ти, синку? Він підняв голову і сказав тремтячим голосом: — Я розбив вазу. — Я знаю, синку, — відповіла вона. — Нічого. Все коли-небудь б’ється. Раптом, схилившись над столом, Богдан заплакав. Вона підійшла до нього, обняла за плечі і теж тихо заплакала. Коли син заспокоївся, вона сказала: — Прости мене, синку. Кричу на тебе, лаюся. Важко мені, синку. Думаєш, я не бачу, що ти одягнений не так, як твої однокласники. Втомилася я, сила-силенна роботи, бачиш, навіть додому приношу … Прости мене, ніколи більше тебе не ображу! Повечеряли мовчки. Тихо лягли спати. Вранці його будити не довелося. Сам встав. А проводжаючи Богдана до школи, вона вперше поцілувала його в щоку і сказала: «Ну, до вечора!» Увечері, коли прийшла з роботи з роботи, вона побачила, що підлога помитий, а син приготував вечерю — посмажив картоплю.

З тих пір Галина заборонила собі взагалі говорити з сином про школу, про оцінки. Якщо їй болісні навіть рідкісні відвідування школи, то як же йому? Захоче — сам розповість. Коли Богдан раптом сказав, що після дев’ятого класу піде в десятий, Галина не показала своїх сумнівів. Одного разу потайки заглянула в його щоденник — там не було ніяких двійок і трійок. Але найбільш пам’ятним днем для неї став день, коли ввечері, повечерявши, вона розклала свої рахунки, а Богдан сів зліва, сказав, що допоможе їй рахувати. Після годинної роботи вона відчула, що він поклав голову їй на плече. Вона затамувала подих. Коли Богданчик маленький, сидів часто біля неї ось так і, втомившись, клав голову їй на руку і нерідко так солодко засинав. В ту мить Галина зрозуміла, що повернула собі сина.