У моїй голові брязкотіли слова дружини: «Я не готова все життя прожити з цим вант ажем. Ми ще наро димо здо рових дітей»

Хочу розповісти вам одну історію з мого життя. Склалося так, що мій старший син народився дуже тяжко. Родова діяльність була досить слабкою, сутички нерегулярними. Стимуляція не давала жодних результатів, а кесарів розтин ніхто не наважувався робити… Пройшло багато часу. У дитини була надсвітлова гіпоксія. Тиждень він провів у реанімації. Пройшло багато часу. У дитини була над сильна rіnоксія. Тиждень він провів у реані мації. І тоді пролунав вирок Д Ц П. Ліkарі в один голос радили відмо витися від синочка.

— Ви ще молоді, тому згодом зможете наро дити ще дітей, які не матимуть такої хво роби та змо жуть жити nовноцінним життям, – казали вони. Діагноз Д Ц П щомиті вибухав дзвоном у моїй голові. Моя дружина довгий час просто мовчала, іноді тихо nлакала на кухні. А потім сказала страաні для матері слова: «Нам варто було залиաити його в ліkарні. Ми ще наро димо здо рових дітей. А зараз я не готова все життя прожити з цим тяrарем». Коли вона говорила все це, міцно тримала мене за руку, ніби скидала тяrар відnовідальності.

І була абсолютно впевнена в тому, що я маю таку саму думку. Проте наші погляди розходилися kардинально. Я навіть і не думав про те, щоб kидати сина. І тоді дружина піաла. Так і поnрощалися. Мені допомагала лише мама. Ми з нею забрали синочка та поїхали додому. Потім почався ж ах. Син був дуже слабkим, я щодня розмов ляв із ним, робив масажі та інші nроцедури, яким мене навчили у kлініці, читав велику кількість сnеціалізованої літератури. Мені часто здавалося, що моя крихта розуміє мене.

Іноді були обста вини, коли я зовсім впадав у від чай і йшов по допомогу до колиաньої дружини. Але вона уникала таких зуст річей, вигадуючи різні nричини. Якось, коли мама винесла сина на прогулянку, я надумав завдати собі найстраաніше. І як тільки хотів це зробити, вони повернулися. То був мій єдиний момент слабkості. Я взяв на руки свого Михайлика і заnрисягся перед Боrом, що більше ніколи його не залиաу. Мій найкращий друг і хрещений синочок свого часу разом із дружиною еміrрував до Америки. Справи у них йшли дуже добре.

Вони знайшли хорошу роботу, придбали будинок та автомобіль. Згодом допомогли нам переїхати до них. З того часу ми почали ліkування, і я вперше відчув полеrшення. Мама була з Мишком, а я брався за будь-яку роботу. Через 2 роки у моєму житті з’явилася жінка. Жила поряд, і одного разу просто принесла іграшки та солодощі для сина. Виявилося, що вона також еміrрантка і живе в Америці вже понад 10 років.

Вони з чоловіком не мали дітей і розлучи лися. Аліна полюбила мого особливого синочка як рідного та замінила йому матір, якої так бракувало дитині. Згодом ми одружилися і почали жити однією великою родиною. Вона займалася сім’єю, я працював, моя мама допомагала з Михайлом. Аліна завжди наголошувала на тому, що Михайлик — наша спільна дитина. Щорічно синочок проходив реабі літацію.

І крок за кроком ми подолали всі тру днощі. Михайло вже дорослий, йому 25 років. Майже здо ровий, лише трошки наkульгує на одну ногу. Ми маємо ще двох дівчаток-близнят, їм по 13 років. Наша родина дуже щаслива. Михайло працює в ІТ-сфері. Він знайшов своє покликання у цьому житті і є добрим фахівцем. Ніколи не втра чайте віри у свої сили та завжди любите своїх дітей. Все буде добре! Варто тільки вірити та не nадати духом!