Ми з чоловіком все життя поклали на те щоб наш син нічого не потребував; але він так не вважає.

Ми з чоловіком ровесники, нам було по двадцять два роки, коли ми побралися. Тоді ми ще навіть інститут не закінчили. А посміхнулися ми так, бо я була в положенні, але ми жодного дня не пошкодували, що прийняли таке рішення. Ми дуже любимо та поважаємо один одного. Я вдячна долі, що зустріла саме його. Інститут ми з ним таки закінчили. І з того часу працюємо за професією – ми обидва вчителі та викладаємо у школі. У нас з чоловіком нічого не було, ми всього домагалися своєю працею. Я одразу після народження сина вийшла на роботу. Так як він був на штучному вигодовуванні і це було цілком можливо зробити. До того ж у мене тоді було всього два-три уроки на день, і я досить швидко поверталася додому, а ці кілька годин з дитиною сиділа моя кузина. А через кілька місяців ми з чоловіком прийняли рішення, що віддамо його в ясла, коли йому не було й року.

Там його навчили їсти з ложки, ходити на горщик і спати без захитування. А ми з чоловіком працювали день і ніч – спочатку у школі, а потім займалися репетиторством до пізньої ночі. Спочатку ми винаймали житло, потім накопичили на однокімнатну квартиру, а через десять років нам вдалося придбати двокімнатну. Але ми з чоловіком були із села і обоє дуже любили відпочивати на природі, на свіжому повітрі. Тому, коли у нас з’явилася можливість купити невелику ділянку землі неподалік міста, ми не прогаяли цей шанс. А потім мій чоловік власноруч побудував там дачний будиночок з усіма зручностями. Зараз нам сорок шість років і ми маємо все, про що тільки можна мріяти. Ми дуже задоволені, що досягли всього чого хотіли і зараз нам залишається лише насолоджуватися життям. Наш син теж вирішив одружитися рано, у двадцять чотири роки, але благо не по зальоту. Невістка у нас із забезпеченої сім’ї, тож молодята вирішили зіграти шикарне весілля. А в нас із самого народження сина, було таке почуття, що ми для нього зробили все, але любові недодали. Рано в садок пішов, рано до школи. Нам з чоловіком завжди було ніколи. Він більшу частину часу був наданий сам собі, а бабусі та дідусі були далеко.

Тому ще з дитинства ми намагалися відшкодувати йому все, хоч би матеріально. Купували йому дорогі іграшки, відправляли його в різні секції, оплатили його дороге навчання в університеті, він навчався на юриста, тому можете уявити, які це були гроші, а коли він закінчив університет, ми йому подарували машину. Ну і тому з весіллям ми теж вирішили підтримати, хоча сенсу ми цього ніякого не бачили. Для нас це було нерозумом витрачати таку величезну суму грошей на урочистість. Ми віддали на це всі заощадження. І крім того, як весільний подарунок переписали на нього свою квартиру, а самі поїхали жити в село. Але, на жаль, син від нас дуже віддалився і тепер згадує нас у кращому разі раз на місяць. А коли я зателефонувала сама, щоб дізнатися, як у нього справи і чому він так надовго пропадає, я отримала наступну відповідь: Мені соромно перед батьками дружини, адже ми живемо у цій ганебній хрущовці. І взагалі я вічно жив як якийсь бомж, завжди був найгірший одягнений. Грошей нам постійно не вистачало. Ви могли хоча б подбати про те, щоб ми переїхали з моєю дружиною в будинок краще.