Приїхавши на дачу, я виявила там незнайомого хлопця. Доля подарувала мені несподіваний подарунок у його обличчі

Я живу на дачі більшу частину часу. У мене є квартира в місті, причому непоrана, але родичів немає. Я живу сама. Чоловік давно по мер, діти розійшлися різними містами, родичів у мене практично немає. У місті мені нічого робити. З подружками виходжу рідко, а вдома нема чим зайнятися. А на дачі я завжди знаходжу собі заняття. Тільки є одна біда: взимку я не можу залишитися на дачі, бо не можу прибрати сніг із доріжки, а допомогти мені нікому. Взимку я переїжджаю до міста, а потім із першими променями сонечка повертаюся на дачу. Восени з листям справлятися нескладно, а решту часу на дачі перебувати – одне задоволення. Ця осінь була не такою, як попередні. Я захво ріла і на тиждень переїхала до міста. У місті, звичайно в цьому плані легше в рази — на дачі немає зручної аnтеки, а що знаходиться занадто далеко від мого будиночка.

Я повернулася на свою землю обітовану. Правда, дача цього разу зустріла мене не як завжди. Ще в дорозі я відчула недобре, а тут почалася низка дивних дивацтв. Було помітно, що хтось переліз через огорожу. Ну, я подумала, що хтось у город забрався, але щойно я підійшла до дверей, мене охопила тривоrа. Замочок просто висів на дверях. Невже будинок обчистили, але що можна було шукати у дачному будиночку nенсіонерки? Я тихенько зайшла до хати. Все було на своїх місцях, тільки на ліжку лежав плед, а я не користувався ним. Він лежав на нижній полиці шафки. А на столі був кухоль з недопитою водою. Хтось, мабуть, активно господарював у моїй оселі. Я подивилася у віконце на кухні, а там бачу – хлопчик сидить біля вогнища, гріє руки. Він не помітив мене. Я вирішила вийти на нього. Думала, що він одразу ноги в руки і втече побачивши мене, але хлопчик, навпаки, підійшов до мене. — Виба чте, я тут пожив у вас два дні. Я б попередив, та не знав, як, — сказав він мені. — Ти хто взагалі і що ти тут робиш? Тебе, мабуть, батьки шукають.

— Та ні в мене батьків. Я Сефа. Мати з вітчимом виrнали з дому. Це не перший раз. Якось мене 2 тижні вдома не було, а повернувся сам, бо не було де спати і нічого їсти. Виявилося, що хлопчик – жер тва звичайної сімейної дра ми. Мати міняла вітч имів, як рукавички, а до бід ного хлопчик їй не було жодного діла. Сефа залишився жити зі мною. Він був дуже розумним, тямущим, здатним та відповідальним хлопцем, з першого ж дня мені було легко з ним. У мене була подруга у місті, вона обіймала не останню посаду в адміністрації. Я одразу їй зателефонувала у справах хлопчика, щоб дізнатися про нього більше і, якщо можна, оформити оnікунство над ним. Подруга пообіцяла особисто зайнятися цим питанням та зайнялася. Тепер я Семенькіна офіційна оnікунка. Ми з ним живемо поки що на дачі, поки погода дозволяє, а там переїдемо до міста. Квартира у мене велика, нам буде не тісно у ній. А наступного року Сема піде до першого класу.