Пікнік із рідними обернувся повчальною історією. Я ледве стрималася, щоб не висловити мамі все, що думаю про неї.

Ми зібралися на пікнік всією ріднею. Місце обрала я. Це місце було мені дуже рідне. Воно знаходилося поруч із дачною ділянкою батьків. У дитинстві я дуже часто гуляла там з подружками. От і зібралися всією ріднею. Я приїхала своєю машиною, щоб усім було місце. Коли ми приїхали, я не могла повірити своїм очам. Вся галявина була у смітті, у пластику та в одноразових меди чних масках. Вільного місця зовсім не було, але ми абияк звільнили містечко для наших речей. Розклали все, що принесли та розсілися. Я розповіла всім, як тут було красиво, коли про це місце знали лише одиниці, розповіла, як ми бігали тут із подругами… Час іде, все змінюється. Від мого улюбленого місця не лишилося й сліду.

Ми чудово провели час. Побалакали, згадали минулі часи. Словом, все пройшло бездоганно. Тут я зазначу, що ще на початку я сказала, щоб ніхто нічого не викинув. Я для цього поставила спеціальні пакети для сміття поряд із нами. Ось, настав час, ми зібралися, завантажили все в машину, але я не побачила сміттєвих пакетів. — Хто знає, де чорні пакети для сміття? – ходила та питала я. Ніхто не відповідав, але краще не відповіли б, ніж я почула таке. Відмахуючись від мене, мама сказала, що викинула пакунки.

Справа в тому, що найближчі смітники були розташовані по дорозі назад. — Викинула? Куди? – очманіла я. — Так… туди, у очерети. Усі туди кидають. Чим ми гірші? – весело відповіла матуся. Я взагалі люблю ненормативну лексику. Ледве стрималася, щоб не показати всі свої знання у цій сфері, але від цього мені легше не стало. Знаєте, тоді я зрозуміла, що ми заслуговуємо на те, що з нами відбувається. Ми заслуговуємо на поrані дороги, заслуговуємо на поrану екологію та проблеми зі здоров’ям через це. Якщо нам самим начхати на наше оточення, то чому хтось інший замість нас має думати про це і дбати про нас?