Людмила вже вирішила розлуч итися з чоловіком, коли у неї в квартирі сталося пограбування. Цей інцидент поставив усі на свої місця

Спочатку їй писали всілякі незрозумілі типи, тому вона навіть не думала відповідати, або відповідала через раз. А потім з’явився він – просто принц якийсь, слово честі. Гарний, серйозний, ввічливий – те, що треба. — Людочко, треба брати, — говорили подруги. – Такі екземпляри на дорозі не валяються. І вона наважилася – пішла на побачення. Артем, як на зло, цього вечора прийшов по речі, які залишилося забрати. — Куди це ти так вирядилася? — похмуро запитав він. — Не твоя справа, — озвалася Людмила. – Я тепер дівчина вільна. Артем насупився і сказав: — Людмило, ну скільки разів можна повторювати — я винен, визнаю це, але ж можна дати людині другий шанс? Навіть держава дає шанс виправитися кожному, а ми начебто не чужі люди. — Ось держава нехай тобі дає шанс, — відрізала Люда. Артем стояв такий розгублений посередині вітальні, що колись їй навіть стало його шкода. Але потім вона згадала шубу в коридорі і відвернулася. — Людо, я фотоапарати свої поки що тут залишу? – спитав він. — Треба встановити у двері замок, бо, боюся, вкрадуть їх. Квартира була куплена Людмилою до шлюбу, а Артем усі свої гроші вкладав у своє хобі та основне джерело заробітку – об’єктиви та фотоапарати.

Наразі він оселився в кімнаті у гуртожитку, сусідами у нього були не дуже благонадійні студенти, тому перевозити туди фотоапарати він боявся. — Залишай, — знизала плечима Люда. Побачення було просто чарівним. Ніколи у житті не було таких побачень. Цей Владислав був справді принцом із казки. Поводився дуже пристойно, при цьому не тиснув на Людмилу, розумів, що їй потрібен час, щоб прийти до тями після розлучення. І саме тому вона запросила його на чай – справді на чай, без жодних натяків. Вони разом зайшли до кондитерської та вибрали там тістечка, все було дуже мило. Потім прийшли додому, вона заварила дуже смачний чай, який привезла подруга з подорожі до Індії. Це останнє, що вона пам’ятала. Прокинулася вона посеред ночі і дуже хотілося пити. Люда ледве доповзла до кухні, попила води і знову впала в ліжко. Прокинувшись уранці, вона виявила, що немає ні її коштовностей, ні відкладених грошей у маминому дерев’яному ящику, ні Артемових фотоапаратів. За останнє було особливо соромно, хоча не менше було шкода сережок з маленькими діамантами, подарованими батьком на випускному в школі, витонченого браслета, який дістався їй від бабусі. Єдине, чого не було шкода, це обручка.

Вона одразу зізналася Артему в тому, що трапилося — приховувати не було сенсу, жінка й до поліції заявила; він не став її лаяти і навіть гроші відмовився брати за фотоапарати. Хоча Людмила знала, що серед них були досить дорогі екземпляри. — Як же ти працюватимеш? — хвилювалася вона. — Ну, один у мене з собою, — відповів Артем, — якось упораюся. Люда все одно з кожної зарплати переказувала йому гроші – не хотілося залишатися перед ним у боргу. Напередодні Нового року він повідомив, що відлітає до Таїланду – там фотографуватиме туристів, хоча казали, що цього робити не можна, проте друг Артема займався цим уже не один сезон. — Може, взагалі там залишусь, — зізнався Артем. Він давно говорив про те, щоб переїхати до теплої країни, але Людмила завжди була проти. Нарешті він залишив їй подарунок і велів розкрити його на Новий рік. Звісно, Людмила не втрималася – розкрила подарунок одразу, як він поїхав. Там лежали втрачені сережки та браслет.

А поруч листівка: «Обійшов усі ломбарди та знайшов твої прикраси. Повідомив поліцію. Обручка теж знайшов, але подумав, що тобі буде неприємно його бачити». Людмила дві години сиділа та дивилася на свої скарби. Їй здавалося, що вона ніколи не розповідала чоловікові, що саме вони найважливіші для неї – звідки він знає? Чому він не шукав намисто, яке подарував їй на третю річницю? Невже він так добре її знав? Таксі мчало в аеропорт так, ніби у нього виросли крила – недаремно Людмила пообіцяла потрійний тариф. Добре, що аеропорт був близько. Проте вона все одно запізнилася: коли жінка забігла всередину, посадка на рейс щойно завершилася. Артем відлетів до свого Таїланду. Може, воно і на краще. Вона знесилена села на сидінні, щоб перевести подих і замовити таксі назад. І тут… – Людмило? — Почула вона. — Що ти тут робиш? Артем стояв зі своїми сумками та фотоапаратами. — Хотіла забрати своє обручку, — зрадницькі сльози котилися її щоками. — А ти чому не полетів? — Хотів повернути тобі обручку, — усміхнувся Артем. Через місяць вони відлетіли до Таїланду вже вдвох; щоправда, лише на два тижні. Іноді справді варто дати другий шанс.